Далі пропонуємо вирушити на віртуальну екскурсію страшного місця – німецького табору смерті Майданек, який у роки Другої світової війни був побудований на території Польщі. В даний час на території табору знаходиться музей.
Від Варшави до музею на місці «табору смерті» (околиця Любліна) два з половиною години їзди на машині. Вхід безкоштовний, але охочих зазирнути мало. Тільки в будівлі крематорію, де п’ять печей щодня перетворювали в’язнів в попіл, юрмиться шкільна екскурсія разом з католицьким священиком. Готуючись служити месу в пам’ять про замордованих у Майданеку поляків, ксьондз накриває скатертину на підготовлений стіл, дістає Біблію і свічки. Підліткам тут явно нецікаво – вони жартують, усміхаються, виходять покурити. «Ви знаєте, хто звільнив цей табір?» – запитую я. Серед молодих поляків замішання. «Англійці?» – невпевнено каже світловолоса дівчинка. «Ні, американці!» – перебиває її худорлявий хлопчина. – «Здається, тут був десант!». «Росіяни» – тихо промовляє священик. Школярі вражені – новина для них немов грім серед ясного неба. 22 липня 1944 року Червону Армію зустрічали в Любліні з квітами і сльозами радості. Зараз же ми не можемо дочекатися за звільнення концтаборів навіть не подяки – просто елементарної поваги.
У Майданеку збереглося майже все. Подвійна огорожа з колючим дротом, вишки охорони СС і почорнілі печі крематорію. На бараці c газовою камерою пригвинчена табличка – «Мийка і дезінфекція». Сюди заводили по п’ятдесят чоловік, нібито «в баню» – видавали мило, просили акуратно складати одяг. Жертви входили в цементну душову, двері блокувалася, й з отворів на стелі струменів газ. Вражає вічко у двері – якась сволота з СС спокійно дивилася, як люди вмирають у муках. Рідкісні відвідувачі розмовляють тихо, як на цвинтарі. Дівчина з Ізраїлю плаче, уткнувшись в плече своєму хлопцеві. Співробітник музею повідомляє: у таборі загинуло 80 000 чоловік. «Як це? – дивуюся я. – Адже на Нюрнберзькому процесі фігурувала цифра в 300 тисяч, третина з них – поляки». Виявляється, після 1991 року кількість жертв постійно знижують – спершу вирішили, що в Майданеку замучили 200 тисяч людей, нещодавно і зовсім «скостили» до вісімдесяти: мовляв, точніше перерахували.
– Я не здивуюся, якщо років через десять такими мірками влади Польщі стануть стверджувати – в Майданеку взагалі ніхто не помер, концтабір був зразковим санаторієм-курортом, де в’язні проходили медичний огляд, – обурюється головний редактор Інтернет-порталу Strajk Мачей Вишневський. – Мій батько, колишній партизаном під час війни, говорив – «Так, росіяни принесли нам режим, який ми не хотіли. Але головне – у концтаборах СС перестали працювати газові камери і печі». У Польщі державна пропаганда на всіх рівнях намагається замовчати заслуги радянських солдатів в порятунку десятків мільйонів життів. Адже якби не Червона Армія, крематорій Майданеку продовжував би диміти щодня.
Від газової камери йти всього хвилину – потрапляєш в барак, доверху набитий старої, напівзотлілому взуттям. Я довго розглядаю її. Дорогі туфлі модниць (одна навіть зі зміїної шкіри), чоловічі штиблети, дитячі черевички. Їх більше – але у 2010 році один барак музею згорів з незрозумілих причин (можливо, від підпалу): 7000 пар взуття пропали у вогні. 3 листопада 1943 року в рамках так званої «Операції «Эрнтеданкфест» (свято збору врожаю) есесівці розстріляли в Майданеку 18 400 євреїв, включаючи багатьох громадян СРСР. Людей змушували лягати у рови один на одного, «шаром», а потім вбивали пострілом у потилицю. 611 людей потім тиждень сортували майно страчених, в тому числі цю саму взуття. Сортувальників теж знищили – чоловіків розстріляли, жінок відправили в газову камеру. У приміщенні поруч – меморіал безіменним в’язням, чиї особистості не змогли встановити: рядами горять лампочки, оповиті кулями з колючого дроту. Відтворення аудіозапис – польською, російською, ідиш люди просять Бога зберегти їм життя.
Нинішній музей займає лише четверту частину від реальної території Майданека: заснований 1 жовтня 1941 року, це був концтабір-місто з «районами», де містилися окремо жінки, євреї, польські повстанці. Першими мешканцями «спецзони СС» стали 2 000 радянських військовополонених, всього через півтора місяця (!) три чверті з них померли від нестерпних умов утримання. На цьому факті експозиція музею уваги не загострює. До січня 1942-го загинули всі інші в’язні – табір стояв пусткою до березня, поки не пригнали 50 000 нових ув’язнених. Їх знищували настільки швидко, що один крематорій не справлявся зі спаленням тел – довелося побудувати другий.
Вежі над табором потемніли від часу, дерево стало вугільно-чорним. 73 роки тому на кожній стояли по два охоронця СС, спостерігаючи за Майданеком – часто, зневіряючись, в’язні самі йшли під кулі, лише б закінчити свої муки. У величезному мавзолеї, спорудженому поряд з крематорієм, похований прах тисяч ув’язнених звільнили Майданек червоноармійці виявили ящики з попелом, які охорона приготувала до утилізації. Печі крематорію закопчені вогнем, їх неможливо очистити від впитавшихся в метал останків сотень тисяч людей. Один з ув’язнених, який потрапив у Майданек у шестирічному (!) віці, уродженець Вітебської області Олександр Петров розповідав – єврейських дітей дошкільного віку в цих печах спалювали живими. Ті, що вижили в таборі свідчать – німці не виявляли особливої ненависті до них. Вони нудно намагалися вбити якомога більше людей, виконуючи свою роботу. З усіх дерев в таборі вціліло одне. На інших вмираючі від страшного голоду в’язні з’їли кору, згризли коріння.
На цей табір навіть зараз дивитися – стає не по собі. А люди жили там майже 3 роки. На фото – сам Майданек, газова камера, бараки, крематорій.
Звідси
